інтимна і пейзажна лірика лесі українки

Леся Українка. Коли дивлюсь глибоко в любі очі, в душі цвітуть якісь квітки урочі, в душі квітки і зорі золотії, а на устах слова, але не тії, усе не ті, що мріються мені, коли вночі лежу я у півсні. Либонь, тих слів немає в жодній мові, та цілий світ живе у кожнім слова, і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, та вголос слів тих вимовить не вмію. Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні. Якби я всіми барвами владала, то я б на барву барву накладала і малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом, домовили б пророчистії руки, чого домовить не здолали гуки. І знав би ти, що є в душі моїй. Ох, барв, і струн, і слів бракує їй. І те, що в ній цвіте весною таємною, либонь, умре, загине враз зо мною. . Я не кохала?

Ні, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання – як вода – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. де пал – воно кипить, а стріне холод – стає, мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелиться. Зостріне іскру, згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізними дощами каяття. ("Лісова пісня") В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмови Від мого дуба любого з діброви,- І спогад любих літ повік не згине. Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати. Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені, В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати; Я часто питаю себе: чи кохаю?

– Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється, Дивлюся на тебе й не можу одвести очей, І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей. Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу, І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні… Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, – Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає. Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти, Так міцно, щільно, і закрить од світа, Я не боюсь тобі життя одняти, Ти будеш, мов руїна, листом вкрита. Плющ їй дає життя, він обіймає, Боронить від негоди стіну голу, Але й руїна стало так тримає Товариша, аби не впав додолу. Їм добре так удвох, – як нам з тобою, – А прийде час розсипатись руїні, – Нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині? Хіба на те, аби валятись долі Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополі І статися для неї гірш могили? ЛЕСЯ УКРАЇНКА - Пейзажна лірика - ЛІРИКА - КРАСА СВІТУ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ. Леся Українка (1871-1913) - видатна українська поетеса. Леся з п’яти років почала грати на фортепіано і складати маленькі музичні п’єси, рано написала свій перший вірш. Освіту дівчинка одержала вдома. Її єдиним і досить суворим учителем була мати, Ольга Петрівна (Олена Пчілка). У будинку Косачів (ти вже знаєш, що справжнє ім’я поетеси - Лариса Петрівна Косач) відбувалися творчі вечори, збиралися письменники, художники, музиканти. Леся зростала здоровою та веселою. Але у вісім років важко захворіла. Відтоді вона боролася із хворобою і працювала над собою. Самостійно вивчила багато мов: болгарську, іспанську, латинську, давньогрецьку, італійську, польську, німецьку, англійську, французьку. Знала Леся історію Сходу, східну культуру. Вона викликала захоплення своєю освіченістю і тонким розумом, прекрасним володінням словом, живою образністю мови, силою духу й натхненням. Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту. Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд. Леся Українка. Пейзажна та інтимна лірика. Вірші «Хвиля», «Стояла я і слухала весну…», «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув. »», українська література. Леся Українка. Пейзажна та інтимна лірика. Вірші «Хвиля», «Стояла я і слухала весну…», «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув. »», українська література. Хід заняття Леся Українка. Пейзажна та інтимна лірика. Вірші «Хвиля», «Стояла я і слухала весну…», «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув. »», українська література. «У вічному устремлінні до світла, у вічному горінні народжувалась її лірика. Неприкрашений, непідроблений голос серця, по суті, є щось більше, ніж звичайна «лірична поезія»,— є те, що хорошим словом узивалось колись «людський документ». В не-прикрашеній, неретушованій справжності почуття, одягненого в несилувану і адекватну форму словесну, і міститься весь секрет того хвилювання, яке незмінно переживаєш, читаючи поезію Лесі Українки»,— писав відомий літературознавець, поет, теж прихильник неоромантизму Микола Зеров. І наводив такі рядки, що, на його думку, є яскравим зразком поєднання пейзажної та інтимної лірики: То була тиха ніч-чарівниця, Покривалом спокійним, широким Простелилась вона над селом, Прокидалась край неба зірниця, Мов над озером тихим, глибоким, Лебідь сплескував білим крилом. 2. Виразне читання. Розповідь вірша Лесі Українки «Contra spem spero!» напам’ять. (Можна провести конкурс на кращого читача.) 3. Ідейно-художній аналіз віршів. (Аналізуються вірші «І все-таки до тебе думка лине…», «І ти колись боролась, мов Ізраїль…» одним зі способів (пообразний, проблемний, за автором чи традиційний).) 4. Коментар У вірші Лесі Українки «Хвилі» виявилося ритмомелодійне новаторство поетеси — динамічне багатоваріантне поєднання коротких і довгих рядків різностопного хорея. Леся Українка однією з перших в українській поезії використала інтонаційно гнучкий нерівноскладовий вірш. Звукову форму твору увиразнюють також асонанси та алітерації. 7. Коментар Структурним центром вірша є символ весни (любов, молодість, надія). Особливість поезії полягає в наскрізній персоніфікації образу природи, тому лірична героїня «слухала весну», весна їй «багато говорила…, співала пісню…, таємно-тихо шепотіла. Один мотив указує на романсову композицію. Пісенна інтонація відтворена в п’ятистопному ямбові. 9. Слово вчителя. Інтимна лірика Лесі Українки своєрідна, навіть віддалено ніким не повторена в мотивах і образах, ніколи не друкована за життя поетеси. Вона є виразом найболючішої, найпрекраснішої, найшляхетнішої часточки жіночої душі. Стосунки поетеси із Сергієм Мержинським — це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і. кохання без відповіді, нездійснених мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось вище за щасливу земну любов. Під враженнями почуттів з’явилися вірш у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», поезії «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув. »». Інтимна лірика Лесі Українки. Перечитування класиків у контексті сьогоденних культурно-духовних реалій України і світу – річ, безумовно, необхідна. На жаль, протягом останнього десятиліття, коли в нашій гуманітарній науці однозначно втратив силу тягар зовнішньої і, зрештою, також внутрішньої цензури, зразків переосмислення української класики маємо негусто. Виразно “пробуксовує” наша гуманітарна думка, виказуючи неспроможність докорінно реінтерпретувати як окремі найвизначніші постаті, так і весь масив національної культури, національної традиції в цілому. Парадоксально, що ніхто, здається, сьогодні не сумнівається в потребі такого перечитування, про це говориться і пишеться повсюдно, проте обходиться частіше таки риторичними закликами, зачакловуваннями, тоді як реальна справа надто повільно й незграбно зрушає із місця. Власне кажучи, останніми роками означився неослабний інтерес молодих дослідників до Лесі Українки, прецікавої постаті, яка є знаковою фігурою на шляху переорієнтації національної традиції від народницько-реалістичного канону ХІХ століття до модерністичного дискурсу. Не треба бути особливо проникливим, аби зауважити: через нові інтерпретації ідей та творчих позиції Лесі Українки сучасне літературознавство здійснює нову автопроекцію, із виразно означеним палімпсестним змістом щодо надбань минулого. Соломія Павличко та Віра Агеєва – виходили із засад постмодерністських наукових теорій. Обравши провідним ключем аналізу є фройдівський психоаналіз. У другому – феміністська критика. Праця Віри Агеєвої, претензійно заявлена у підзаголовку як “постмодерна інтерпретація”, базується головним чином на досвіті західної феміністичної критики. К алендарно-тематичне планування (2) Життєвий і творчий шлях письменниці, що мужньо вела тридцятилітню боротьбу з невиліковною хворобою. Роль родини, культурного оточення і самоосвіти у формуванні світобачення письменниці. Збірка поезій “На крилах пісень”, її місце в літературі, висока оцінка її І.Франком. Неоромантизм як основа естетичної позиції Лесі Українки. Основні цикли поезій: “Подорож до моря”, “Сім струн”, “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Пісні про волю”. Мотиви поетичної творчості Лесі Українки: ідея патріотизму (“Сторононько рідна! коханий мій краю. ”), утвердження незламності духу людини (“Хто вам сказав, що я слабка. ”), призначення поета і поезії (“Слово, чому ти не твердая криця. ”), прагнення до волі (“Мріє, не зрадь. ”), краса рідної природи (“Нічка тиха і темна була”), інтимна лірика (“Квіток, квіток. ”, “Ви щасливі, пречистії зорі. ”). Вірш “Contra spem spero!”. Символічність, романтичні образи, образотворчий прийом контрасту, світоглядна декларація сильної вольової особистості у поезії. Афористичність мови. Громадянські мотиви у поезії “І все-таки до тебе думка лине. ”, вираження у ній співчуття патріотки до страждань свого народу. Емоційно наснажені епітети у творі. Заклик до активних дій за визволення рідного краю. Вірш “І ти колись боролась, мов Ізраїль. ”. Використання в ньому біблійних мотивів і образів, порівняння з долею України. Актуальність поезії. Болісний докір сучасникам за пасивність у національно-визвольних змаганнях, у пробудженні національної свідомості. Поезія в прозі “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…”. Ідея невмирущості справжнього кохання, засоби психологічної характеристики настрою ліричного героя у віршах “Все-все покинуть, до тебе полинуть…”, “Уста говорять: “Він навіки згинув!”, «Квіток, квіток…» Поєднання патріотичних мотивів із співчуттям до болю інших народів у поезії “Дим”. Майстерність у володінні білим віршем. Філософська лірика («To be or not to be. »). Драматургія Лесі Українки як вершина її творчої майстерності, новаторство, сміливе звернення до світових образів і мотивів (“Одержима”, “Кассандра”, “Камінний господар”), до історії свого народу (“Бояриня”). “Лісова пісня” — шедевр світової драматургії. Оригінальність жанру (драма-феєрія). Фольклорно-міфологічна форма сюжету, піднесена до філософських узагальнень. Особливості композиції (переплетення життя двох світів — світу природи і людини). Майстерне розкриття у творі загальнолюдських проблем (взаємини людини з природою, людина і власність, краса в людському житті, вірність і зрада, вічність життя). Ідея невмирущості людської мрії про щастя. Символічність образів Мавки і дядька Лева — уособлення духовності і краси. Мати Лукаша і Килина — антиподи головній героїні Мавці. Роздвоєність душі Лукаша. Природа і людина у творі. Мистецтво (зокрема музика) в житті людини. Неоромантичне утвердження духовно-естетичної сутності людини, її творчих можливостей. Конфлікт між буденним життям і високими пориваннями душі людини, дійсністю і мрією. Художні особливості драми-феєрії. “Лісова пісня” в інших мистецтвах (музика, хореографія, кіно). Зв’язок “Лісової пісні” із західноєвропейською драмою М.Метерлінка, Г.Гауптмана. Життя і творчий шлях поета-новатора, “ідеолога” модернізації української літератури, першого представника українського символізму. Літературна полеміка з І.Франком про роль мистецтва в житті народу. Вірш “Іванові Франкові”, заклик рівнятися на модерністські течії в новій літературі, на багатогранну поезію, що підносить красу в житті. Пейзажна лірика М.Вороного. Вірш “Блакитна Панна”, неоромантичне змалювання природи, єдність краси природи і мистецтва. Образотворчі засоби твору. Інтимна лірика поета, відображення в ній краси і багатства почуттів ліричного героя, душевних страждань через нерозділене кохання (“Ти не любиш мене”). Уславлення безкорисливої материнської любові (“Легенда”). Вірш “Інфанта” написаний в дусі французького та російського символізму. Мотив самотності в земному житті. Узагальнено-ідеалізованим жіночий образ як сюжетний центр вірша. Згадка про революцію як данина естетиці доби соціальних перетворень. Життя і творчість митця. Формування ідейно-естетичних поглядів під впливом І.Франка, “молодомузівців”. Підтримка національно-визвольного руху. Еміграція за кордон. Неоромантичні, символістські тенденції у його творчості. Збірка поезій “З журбою радість обнялась” як ліричний документ епохи. Філософські роздуми над складнощами життя, в якому переплелися добро і зло, горе і щастя, радість і сум. Майстерне використання антитези для відображення контрастів життя у однойменному вірші зі збірки. Вірш “О слово рідне! Орле скутий. ” Експресивне висловлювання патріотичних почуттів, любові до рідного слова та осудження тих, хто його цурається. Образотворчі засоби вірша, символічні образи. Художня довершеність ритмомелодики. Алегоричний образ народного співця як лебедя — символу незнищенності української нації (“Лебідь”). Відгук поета на національно-визвольний рух народу. Алегоричне зображення у вірші втрачених надій і сподівань. Осудження рабської покори, віра в національне відродження. Художній засіб контрасту у вірші, досконалість тропів. Інструктаж до написання домашнього твору за поетичними творами Олександра Олеся. “Чари ночі” — шедевр інтимної лірики О.Олеся, мотив краси кохання й молодості, філософські роздуми про необхідність жити в гармонії з природою. Музичність, звукова виразність поезії. Майстерність у відтворенні настрою і почуттів. Ностальгія за рідним краєм (“О принесіть як не надію. ”). Символізм драматичного етюда “По дорозі в Казку”. Дорога в Казку — символ духовних поривань людини до кращого життя. Проблема поводиря і маси. Лідер — духовно сильна особистість. Трагічна суперечність між духовністю, мрією і жорстокою дійсністю. Спорідненість твору О.Олеся із філософською поемою І. Франка “Мойсей”. Використання біблійно-християнської символіки. Поетичність і психологізм драматичних творів О.Олеся, перегук їх із “Лісовою піснею” Лесі Українки та з “драмами настрою”.Чехова, Г.Ібсена, Г.Гауптмана, М.Метерлінка, із філософією Ф.Ніцше. Рання творчість.Винниченка, її новаторствоВинниченко — новеліст. Ідейно-стильові особливості збірки “Краса і сила”, де зібрані зразки нової соціально-психологічної прози модерного характеру. Висока її оцінка І.Франком та М.Коцюбинським. “Момент” — неореалістична новела про філософські проблеми життя і щастя. Проблематика твору (плинність життя, щастя людини, мить — частинка вічності). Образ Панни як втілення ідеї вічної жіночності, краси. Імпресіоністичні мотиви в новелі. Неореалістичні тенденції в оповіданнях та новелах письменника: гострий соціальний і психологічний конфлікт, зображення героя у незвичайних ситуаціях, динамічність сюжету, психологічна характеристика персонажів, елементи імпресіонізму. Романістика письменника. Створення першого в українській літературі науково-фантастичного роману-утопії (“Сонячна машина”). Висока оцінка роману М.Зеровим та О.Білецьким, його місце серед науково-фантастичних творів світової літератури (О.Толстого, Г.Уеллса, Р.Бредбері,.Лема). Викриття культу особи Сталіна (роман “Слово за тобою, Сталіне!”). Шукання нового літературного героя (роман “Записки кирпатого Мефістофеля”). Використання в ньому образів із світової літератури, їх нова інтерпретація. Засоби психологічної характеристики героїв. Популярність.Винниченка-драматурга на світовій сцені. Драматичні твори письменника, їхнє жанрово-тематичне багатство, художня майстерність (“Дисгармонія”, “Пророк”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Між двох сил”, “Гріх” та ін.). Морально-філософські проблеми у драмі.Винниченка “Гріх” та їхня актуальність у наш час. Утвердження загальнолюдських норм християнської моралі. Змалювання трагічної долі Марії Ляшківської, засоби психологічної характеристики героїні. Інші персонажі п’єси, їхня роль у розкритті назви твору. Володимир Самійленко – видатний український лірик, гуморист. Патріотичні мотиви в ліриці («Україна», «Українська мова»). Сатиричні і гумористичні твори («Патріот Іван»). Підсумково-узагальнююче повторення. Бесіда або дискусія про твори, які справили на учнів найбільше враження і викликали різні думки. ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА ЛЕСІ УКРАЇНКИ. «ХВИЛЯ», «СТОЯЛА Я І СЛУХАЛА ВЕСНУ». УТВЕРДЖЕННЯ ДУХОВНОЇ ЦІННОСТІ ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ У ВІРШАХ ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ. «ВСЕ-ВСЕ ПОКИНУТЬ, ДО ТЕБЕ ПОЛИНУТЬ», «УСТА ГОВОРЯТЬ: “НАВІКИ ЗГИНУВ. ”», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. Пейзажна лірика Лесі Українки. «Хвиля», «Стояла я і слухала весну». Утвердження духовної цінності почуття любові у віршах інтимної лірики. «Все-все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: “Навіки згинув. ”», українська література. Хід заняття Пейзажна лірика Лесі Ук раїнки. «Хвиля», «Стояла я і слухала весну». Утвердження духовної цінності почуття любові у віршах інтимної лірики. «Все-все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: “Навіки згинув. ”», українська література. У чому полягають жанрово-композиційні особливості ліричного циклу?

Як розкривається образ України в ліриці поетеси? Як у ліриці Леся Українка розв’язує проблему митець і суспільство?

Проаналізуйте поезію Лесі Українки (на вибір). Спростуйте або обґрунтуйте думку, що Леся Українка — народний поет. Прочитайте напам’ять поезію Лесі Українки «Contra spem spero». На попередніх уроках ми з вами познайомилися з Лесею Українкою як борцем, громадянином, кволою фізично, але сильною духом. Але даваймо не забувати, що Леся Українка передусім жінка. А у слово «жінка» ми вкладаємо такий зміст, як весна, кохання, ніжність, родина. Сьогодні саме такою ми спробуємо осягнути величну поетесу, знайти в її ліриці близькі мотиви. Небагато — всього лише кілька поезій — розповідають про її інтимні почуття. Судячи з того, що пощастило прочитати із творчості і «про життя та творчість», найбільше значення в житті поетеси мали двоє чоловіків. Другий (виходячи із послідовності знайомств), Климентій Квітка, був її однодумцем, товаришем, порадником і — законним чоловіком. Перший, Сергій Мержинський, був її пристрасною любов’ю. Найкращі й нечисленні інтимні вірші Лесі Українки присвячені саме йому. Хоча їх продиктували, на жаль, горе, скорбота, страх перед утратою коханого. Це було як сліпучий спалах серед суворого життя амазонки. Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою». Таким малювали портрет. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви. Після Ялти вони листувались. «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, мій бідний, зів’ялий квіте!

Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?» Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним — у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися… Кілька разів бачилися в Мінську… Але зустрічі ті були короткі й обривалися, як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, у кімнатці, де поруч — його подарунки: томик Гете німецькою мовою, «Сікстинська мадонна» Рафаеля, 4-томник поезій Гейне… Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. З листа Лесі Українки до сестри Ольги: «Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить». Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку — як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте поїде в Мінськ у січні 1901-го. Доглядати за хворим. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає. Він помирав — а її від божевілля рятувала творчість. Драматична поема «Одержима» — плід цієї невимовно тяжкої ночі й Лесин порятунок, бо таки — вимовила. «Я її у таку ніч писала, після якої, певно довго жити буду, коли зараз жива осталась»,— писала Леся. Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена й фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди: «А прийде час розсипатись руїні,— нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?» До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, «на зелену Буковину». Там трохи відійшла душею. Але — думки про покійного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми («Уста говорять: “Він навіки згинув!”», «Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»). Вірш Завдання Узагальнення «Хвиля» Виразно прочитати вірш; з’ясувати тему поезії; дослідити художні засоби й поетичий синтаксис твору. Прекрасна пейзажна картина «Хвиля» Лесі Українки змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, каламутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер. Ритм вірша нагадує коливання хвиль. Поетеса широко використовує звукопис (асонанс та алітерацію), відтворюючи шум моря. Це один із кращих її мариністичних творів, хоча можна розглядати його і як алегоричну картину людського життя «Стояла я і слухала весну» Виразно прочитати вірш; охарактеризувати образ ліричної героїні; дослідити художні засоби творення образу весни; охарактеризувати віршову форму вірша Темою вірша є зображення весняного відродження природи і сподівань ліричної героїні на щастя. Особливо Леся Українка любила весну як пору відродження, оновлення, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії. Прекрасна пейзажноінтимна поезія покладена на музику. У вірші використовуються зорові й слухові образи «Уста говорять: “Навіки згинув. ”» Виразно прочитати вірш; визначити автобіографізм твору; дослідити роль рефрену у вірші Жінка, смертельно зранена жінка плакала віршами, як виплакав свого часу Франко у «Зів’ялому листі» свій біль і самотність. У цих поезіях нема хитросплетінь думок, нема екстравагантності образів. Вони прекрасні щирістю почуття й глибиною туги. Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом (може, з десяток чи трохи більше віршів, серед них поезія у прозі: «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «То, може, станеться і друге диво», «Уста говорять: він навіки згинув», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі», «Квіток, квіток, як можна більше квітів» та інші). Вони художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософічної поезії— але це трохи інша Леся, не тільки «дочка Прометея» чи співачка «досвітніх огнів», а вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Цим її інтимна лірика близька нам і зрозуміла. Вона в нашій уяві перетворює поетесу-легенду на прекрасну жінку, яка вміла любити… Підготувати усне висловлювання «Мотиви й образи лірики Лесі Українки» або зіставити твори поетеси з творами її сучасників, показати її новаторство, особливості стилю; читати драму-феєрію «Лісова пісня»; скласти тези характеристики драматичної спадщини Лесі Українки (на вибір). Пейзажна лірика Лесі Ук раїнки. «Хвиля», «Стояла я і слухала весну». Утвердження духовної цінності почуття любові у віршах інтимної лірики. «Все-все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: “Навіки згинув. ”», українська література. Урок № 1–2: Пейзажна та інтимна лірика Лесі Українки. Оригінальність ритмомелодики і образотворчих засобів у вірші «Хвиля» Мета : проаналізувати зразки пейзажної та інтимної лірики поетеси («Хвиля», «Стояла я і слухала весну», «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами», «Все-все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: «Він навіки згинув. », «Квіток, квіток…», «Дим», в якому поєднуються патріотичні мотиви зі співчуттям до болю інших народів, зразок філософської лірики — «Тo be or not to be?») та визначити особливості поетичного стилю Лесі Українки, її новаторство в галузі ритміки, строфіки, знайти ознаки співзвучності її лірики з поезією Г. Гейне; розвивати навички аналізу поетичного тексту, вміння знаходити і визначати художні засоби, навички виразного читання; виховувати любов до художнього слова та поезії Лесі Українки, почуття гордості за досягнення країни в галузі літератури. Як перекладається назва вірша «Contra spem spero»? Визначте провідну думку поезії «Contra spem spero». Яку роль відіграють поет і поезія в суспільстві, на думку Лесі Українки? Дайте характеристику ліричної героїні вірша «Contra spem spero». «І все-таки до тебе думка лине…» за жанром… Які життєві обставини дали імпульс для написання поезії «І все-таки до тебе думка лине…»? Які історичні події лягли в основу вірша «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»? Якою у майбутньому хоче бачити Леся Українка Україну?

(Дати відповідь на основі змісту вивчених поезій.) Повторення відомостей про Генріха Гейне Що вам відомо про тематику творів Гейне? Назвіть найвідоміший його автобіографічний твір. З яких циклів він складається?

Згадайте назву твору, присвяченого батьківщині поета — Німеччині. Про які країни писав свої вірші Гейне? У якому творі поет звертається до теми поета та поезії? Де провів поет більшу частину свого життя? Чому?

Що вам відомо про останні роки життя поета? III. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку. На уроці продовжимо роботу над ідейно-художнім аналізом інтимної та пейзажної лірики Лесі Українки, вдосконалюючи навички виразного читання, аналізу поетичного тексту, вміння узагальнювати знайдений у різних джерелах матеріал, співпраці в групі. Дайте визначення поняття «поетичний стиль». (Сукупність елементів художньої форми, яка надає поетичному творові естетичне обличчя; наскрізний принцип побудови художньої форми, який визначає цілісність, єдиний тон поезії. Стильова визначеність характерна і для окремого твору (стиль твору), і для творчої індивідуальності художника (стиль письменника), і для групи авторів (стильова тенденція, стильова течія). Що ми називаємо ритмікою?

(Вчення про ритм. Цей термін у віршознавстві вживається у двох значеннях: лад ритму певного віршового твору чи сукупності творів; розділ віршознавства, спрямований на вивчення ритміки в різних системах версифікацій (розміри, рими, строфи тощо). Внутрішню природу ритміки пов'язують з музикою або зі стопою (теорія стоп), або з інтонацією чи фіксуванням масового повторення однорідних елементів (статистичний метод) тощо, однак поки ще не існує інтегрованої системи ритміки.) Що ми називаємо строфікою вірша?

(Розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію. Водночас термін «строфіка» вживають у значенні строфічного ладу творів певного автора чи стильової течії або явища.) Описи природи у Лесі Українки ніколи не були самоціллю. Саме в тому в них присутня людина зі своїм внутрішнім світом. У поезіях Лесі пейзажні мотиви поєднуються з філософськими («Хвиля»); філософськими та інтимними («Стояла я і слухала весну»). Етап I. «Мозковий штурм». (Кожен член групи самостійно виконував завдання вдома, в класі під час роботи в групі зібраний матеріал узагальнюється, повідомлення, доповнюючи одне одного, створюють розгорнуту відповідь.) Етап II. Презентація. (Представники групи виступають зі своїми повідомленнями, звертаючись по допомогу в разі потреби до членів групи. Учні класу в тезисній формі (формі плану, конспекту) занотовують зміст повідомлень.) ХВИЛЯ (Вірші поза збірками) Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне… Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу. Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. І зітхає, і втихає, рине в море величезне й щезне… Чи вона йде до дна?

Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане?

Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?

Поезію «Хвиля» дослідники вважають вершиною пейзажної лірики Лесі Українки, одним із кращих її мариністичних творів. Зміст вірша можна розглядати як алегорію людського життя. Пейзажна картина «Хвилі» змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, каламутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер. Особливості ритмомелодики: зміна 1-, 2- і 4-стопних рядків хорея залежно від їх художнього навантаження. («Рабська перспектива» хвилі (мінорна тональність): «колихати малі молюски», «вартувати морю скарби»; імовірність полинути «межі сестри, межі милі, вільні хвилі» (мажорна тональність).) Мета використання змін ритму — відтворення картини морської стихії, яка знаходиться в постійному русі, коливання хвиль, натяк на мінливість людського життя, різкі зміни в ньому. Художні засоби створення образів — персоніфікація («Хвиля йде, вал гуде»), колористичний контраст (допомагає увиразнити зміни настрою — картини переможного наступу хвилі на берег створюються за допомогою світлих барв — вал «білий», «срібний»; шлях хвилі назад з плачем горне до себе «баговиння тьмяне, чорне»). Поетеса широко використовує звукопис (асонанс — використання и, і : «Ч и пол и не меж и сестр и, меж и м и л і, в і льн і хв и л і, та алітерацію — використання ч, ж, с : «і гу ч на, і бу ч на, перемо ж но валом с пле с не і во с кре с не?), відтворюючи шум моря. Вдало використане розгорнуте риторичне запитання («Чи вона йде до дна?», «там вона довіку стане й не повстане?», «переможно валом сплесне і воскресне?») Дослідники неодноразово звертали увагу на подібність зображення морської стихії Г. Гейне та Лесею Українкою. Дійсно, Гейне в останньому циклі поезій «Книга пісень» «Північне море», написаному незвичним для німців того часу верлібром, який найкраще передавав шепіт та ритм морських хвиль, що напливають і відходять від берега, створює гімн чарівній німецькій природі. Вільний вірш поезій циклу Гейне і «Хвиля» Лесі Українки зміною ритму створюють подібний емоційний фон. Отже, як цикл поезій «Північне море», так і вірш «Хвиля» — це гімн людині-філософу, яка нарешті зрозуміла можливість життєвого вибору, здобула віру у свої сили. Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну, То знов таємно-тихо шепотіла. Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії. Цей вірш можна з повним правом віднести і до пейзажної, і до інтимної лірики поетеси. Леся Українка особливо любила весну як пору відродження, оновлення, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії. Звертає на себе увагу перевага слухових відчуттів — слухала — співала — шепотіла — переспівувала. Вражає сила почуттів ліричної героїні, підкреслена різноманітними художніми засобами: Отже, використання різноманітних художніх засобів дало можливість письменниці в межах однієї ліричної поезії поєднати пейзажні малюнки з особистими переживаннями людини. Інтимна лірика Лесі Українки невелика за обсягом, але сповнена драматизму, несподіваних розв'язок. У ній — і протиборство зі стихією, і жадоба перемоги, і витривалість у смертельному двобої з ворогом, і революційна пристрасть. Стає зрозумілим, чому поетесу звали дочкою Прометея. Ми маємо можливість ознайомитися зі своєрідним ліричним щоденником, у якому зафіксовано найдраматичніший період життя письменниці. Мова піде про вірші, присвячені Сергію Мержинському. Лірична героїня цих творів не боїться показати себе слабкою, люблячою, ніжною і вразливою, але вона здатна на боротьбу і двобій навіть зі смертю заради справжнього кохання. Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!

Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває!

Се очі з іншої країни… Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій!

Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити!

Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже… 1897 року в Ялті Лариса Петрівна познайомилась із дуже цікавою людиною — Сергієм Костянтиновичем Мержинським, який через хворобу приїхав лікуватись на курорт. Молоді люди мали дуже багато спільного в поглядах на життя. Вони покохали одне одного, але це кохання було дуже коротким: 1901 року Сергію стало дуже погано, і Леся поїхала в Мінськ доглядати смертельно хворого. Її відмовляли від подорожі родичі. У Мержинського був туберкульоз у стадії загострення, а Леся нещодавно тільки стала почувати себе краще. Рідні боялися, що вона знов захворіє (так згодом і сталося). Два з половиною місяці жінка доглядала Сергія, забувши про свій біль. Критики вважають, що саме в цей час народився в Україні новий драматург: Леся пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Вона розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках у неї коханий помер. Смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, яка до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Хоча дослідники досі не визначилися з жанром цього твору (автентичний лист чи зразок епістолярного жанру), зрозуміло, що в його основі — події особистого життя поетеси, пов'язані з її коханням до. Мержинського. Поезія в прозі присвячена вічній темі кохання, щирого, відвертого, трагічного. Лірична героїня твору сповнена відчуття неможливості жити по-старому після того, коли вона дізналася про справжнє життя, у якому є кохання. Стосунки з коханим були сумішшю щастя і горя, але вони надавали впевненості, що «тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині». Наскрізний образ зів'ялої троянди стає символом трагічного кохання, а блакитна троянда в останньому реченні — символом лицарського кохання і дружби. Ідея невмирущості справжнього кохання та засоби психологічної характеристики ліричного героя у віршах: «Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув. », «Квіток, квіток…» Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає. [16.11.1900] Уста говорять: «Він навіки згинув!» А серце каже: «Ні, він не покинув!» Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут в глибині і б'ється враз зі мною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Так завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискає дружньо руку, Чи любая розмова з ким ведеться, Чи поцілунок на устах озветься, Струна бринить лагідною луною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Чи я спущусь в безодні мрій таємні, Де постаті леліють ясні й темні, Незнані й знані, і наводять чари, І душу опановують примари, А голос твій бринить, співа з журбою: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Чи сон мені склепить помалу вії, Покриє очі втомлені від мрії, Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя, Бринить тужливо з дивною журбою: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» І кожний раз, як стане він бриніти, Тремтять в моєму серці тії квіти, Що ти не міг їх за життя зірвати, Що ти не хтів їх у труну сховати, Тремтять і промовляють враз зо мною: «Тебе нема, але я все з тобою!» Kimpolung, 7.06.1901. «Квіток, квіток, як можна більше квітів І білого серпанку на обличчя, Того, що звуть ілюзією…» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу. » Мій бідний друже, Я принесла тобі всі квіти, що дала Скупа весна твого скупого краю, Я всі зібрала і в труну вложила, Всю ту весну убогу поховала. Ти спиш в землі між мертвими квітками, І страшно думати мені про них І про твій сон, я краще знов укрию Серпанками ілюзії твій сон, Щоб не чіпать страшних містерій смерті. Я досить слухала її прелюдій, Вони мені морозили всю кров, Вони мене у камінь обертали; Я досі того вимовить не можу, Чого мене навчила пісня смерті. Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи, Я не скажу нікому слів таємних. Квіток просив ти?

дам тобі їх більше, Ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тебе забрала. Я дам живих квіток, зрошу їх кров'ю, І заблищать вони, немов рубіни, — Не так, як ті бліді, убогі квіти Весни лихої, — і не будуть в'януть, І в землю не підуть, і не умруть, І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток; ілюзії серпанок, Серпанок мрій моїх тебе скрасить, Та не закриє, будеш ти сіяти, Як промінь сонця в мареві легенькім, Що стелеться по золотому полі. Нехай собі минає рік за роком, Нехай мій вік уплине за водою, Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів. 7. 6.1901. Ще нікому не вдалося повторити навіть віддалено мотиви й образи інтимної лірики Лесі Українки. Своєрідна, ніколи не друкована за життя поетеси, вона є виразом найболючішої, найпрекраснішої, найшляхетнішої часточки жіночої душі. Стосунки поетеси із Сергієм Мержинським — це історія, у якій є дружба, підтримка, душевне єднання і… кохання без відповіді. Це історія нездійснених мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось вище і сильніше за щасливу земну любов. Усі три поезії автобіографічні. У вірші «Все, все покинуть, до тебе полинуть» лірична героїня виявляє готовність розділити долю коханої людини, викликати на двобій ту силу («Злую мару»), яка хоче відібрати її, померти разом з нею. Засобом психологічної характеристики героїні в цьому вірші є образні звертання до коханої людини: «мій зламаний квіте!», «мій згублений світе». Цікавими є в цих звертаннях епітети, які підкреслюють трагічне, але справжнє кохання, що вмирає тільки разом із закоханими: «З нами хай щастя і горе вмирає». Поезія «Уста говорять: “ Він навіки згинув!

” » є наступною сторінкою сумної історії стосунків ліричної героїні та її коханого. Вона (лірична героїня, а з нею і поетеса) вже пережила його втрату, вона не може його забути, тому їй здається, що коханий увесь час поряд, підтримує її. У піснях, у мріях героїня хоче забути муку, бо він — все одно завжди поруч. Засобом психологічної характеристики героїні в цій поезії є рефрен: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Саме ці повтори та останній рядок вірша — «Тебе нема, але я все з тобою!» стверджують ідею невмирущості справжнього кохання та розкривають психологічний стан ліричної героїні, у серці якої коханий житиме завжди. Поезія «Квіток, квіток, як можна більше квітів» розповідає про час після смерті коханого, коли лірична героїня виконала його прохання і принесла на могилу всі квіти, що дала весна. Цікаво, що психологічний стан героїні передається за допомогою низку епітетів — характеристик весни. Але, на відміну від інших поезій Лесі Українки про весну, у цій вона наділена негативними характеристиками: «убога», «ворожа», «люта», «лиха». Епітети передають психологічний стан героїні, яка саме в цю весну почула «пісню смерті» і відмовляється бачити у весні час відродження і надії. «Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий…» Так колись Казав старий Гомер: сліпії очі, Либонь, не гриз тоді легенький дим з багаттів хатніх; жертви й гекатомби палилися не часто, більше в співах… «Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий…» Без упину Я думала собі оці слова, Простуючи в країну італьянську. І мріялись мені далекі села: Дівчата йдуть, співаючи, з ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку, Господарі вертаються з роботи, Не прискоряючи ходи, поважно, А нишком поглядають на димок, Що в'ється понад комином низеньким, І думають: «Оце ж воно й вечеря…» І мріялись мені росисті луки Волинські: здалека чорніє ліс Зубчастим муром, а туман на нього Безгучним, тихим морем напливає, — Хто в лісі, хто у полі, стережися! То котиться пропасниця лукава. Але ночліжники собі співають, Простуючи до лісу, на димок, — Се ж там товариші багаття розпалили, Там тепло, сухо, грають роєм іскри, Мов бджоли золоті, вогонь танцює… «Простуймо на димок. » І я дивилась На ті бездимні села італьянські (Вогню й малого для «поленти» досить), На рижові поля, страшні «різайї». Де невидимкою малярія літає, Не боячись ні диму, ні вогню, — І слово «чужина» бриніло в думці За кожним стуком поїзда прудкого. …Тунель!

І дим влетів мені в вікно Гіркою хмарою — поганий дим, Либонь, погане вугля італьянське — Так не душив і дим в курній хатині Там, на Поліссі, тож було співали Дружки весільні, аж дзвеніла хата, Не хриплим, чистим голосом, дарма Що голови немов у хмарі мріли; Той дим гриз очі, але все ж не так, Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний. А тут же кашель груди розбиває від сього диму! Поки чужина рятунок дасть повітрям, сонцем, морем, коли б ще дим на той світ не загнав… …«Sampierdarena». Слава ж тобі, боже! Се — хутко Генуя, там і спочинок, Там буде море, і веселе небо, І давне місто гордої краси Одважного і вільного народу… …«Он наша Генуя», — панок старенький Показує мені удалину. Дивлюся — і не бачу — мла закрила. «Добродію, чи се тут часто з моря Такий туман встає?» — питаю пана. «Туман? Се не туман, се тільки дим, Се завжди так. Воно й не диво — гляньте!» Я глянула: немов високі щогли У пристані великій, бовваніли Крізь сиву млу тонкії комини. Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше Отут росте!» — сказав панок поважно. У фабриках не кришталеві стіни, А з вікон те багатство не світилось, За вікнами щось темне маячіло… Мені згадалось теж приморське місто, Не італьянське, потім друге, третє, Четверте — все над рідними морями — І знову місто, те вже над рікою Великою, гучною від порогів, Мов рейнська круча, де якісь колеса І день, і ніч глушать гук водопаду… А потім села в полем, кучерявим Від бурячиння… а над тим усім Скрізь комини високі непомірно, Мов сосни в горах — тільки що без гілля… Ми в'їхали у передмістя. Чорні, Закурені стояли там будинки, Суворі та непишні. По будинках До вікон хустя прип'ялось, мов злидні, Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш, А з вікон визирали, мов привиддя, Якісь бліді, невільницькі обличчя. А над усім той дим, той легкий дим, Що не гризе очей, притьмом не душить, А тільки небо ясне застилає, І краде людям сонечко веселе, П'є кров з лиця, і гасить людський погляд, І барви всі рівняє сивизною. Ніхто його не чув, але завжди, І день, і ніч, і кожную хвилину Безгучно і таємно, та виразно Він промовля: «Я тут, я завжди тут». Той дим проник мені у саме серце, І стиснулось воно, і заніміло, І вже не говорило: «чужина». San-Remo, 21.01.1903. Філософська лірика — поезії, в основу яких лягли роздуми про сенс життя та вічні людські цінності, які мають, крім зрозумілого основного, ще й прихований зміст, що розкривається читачеві не одразу. З перших рядків поезії з'являється образ, який стає наскрізним — дим. Упродовж вірша він набуває різного значення. Спочатку у вигляді алюзії — «Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий…». Вона відсилає до Гомера і більш знайомого твору — «Горя від розуму» О Грибоєдова, що створює мотив ностальгії. Це почуття підсилюється ремінісценцією з шевченківського «Садку вишневого»: І мріялись мені далекі села: Дівчата йдуть, співаючи, з ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку, Господарі вертаються з роботи… І дим стає ознакою звичайного життя селянської України, у якому він — ознака домашнього затишку, вечері після дня, сповненого важкої праці. Але ці картини змінюються іншими, у яких епітет «бездимні» переносить читача до італійського села — «чужини». Потім поетеса розповідає про інший дим. «…дим, той легкий дим, Що не гризе очей, притьмом не душить, А тільки небо ясне застилає, І краде людям сонечко веселе, П'є кров з лиця, і гасить людський погляд…» І промовляє: «Я тут, я завжди тут». Леся Українка яскравими фарбами змальовує нужденне життя робітників-італійців, споглядання якого викликає у неї асоціацію з тяжкою працею українських робітників на фабриках і заводах. а з вікон визирали, мов привиддя, якісь бліді, невільницькі обличчя. А над усім той дим, той легкий дим, … Той дим проник мені у саме серце, І стиснулось воно, і заніміло, І вже не говорило: «чужина». Отже, поетеса у своєму серці знаходить співчуття до знедолених італійців, бо розуміє, що страждання пригніченої людини, людські турботи скрізь однакові. Стій, серце, стій!

не бийся так шалено. Вгамуйся, думко, не літай так буйно! Не бий крильми в порожньому просторі. Ти, музо винозора, не сліпи Мене вогнем твоїх очей безсмертних!

Дай руку, притули мене до свого лона. Тобі я віддала усе, що мала, Подай мені великую пораду. Дивись: навколо нас великі перелоги, І дикі пущі, і високі кручі, І темні, тихі води. Подивись: Шляхів нема, а тільки де-не-де Поплутані стежинки йдуть на безвість. Он люди — мало їх — орють ті перелоги, Он з пущі ледве чутно стук сокири, З високих круч луна орлиний клекіт, Лиш тихі води все стоять мовчазно, І тільки часом камінь з круч зірветься, Впаде і кане в темні, тихі води, — Розійдеться і зникне круг тремтячий. Скажи мені, пораднице надземна, Куди мені податись у просторі?

Чи маю я здійняти срібло-злото З своєї ліри і скувати рало, А струнами сі крила прив'язати, Щоб тінь не падала на вузьку борозну, Зайняти постать поряд з тими людьми, Орати переліг і сіяти, а потім — А потім ждати жнив, та не для себе?

Чи, може, кинутись туди, у пущу, І в диких нетрях пробивать дорогу З сокирою в руках і з тонкою пилою, Поки який гнилий, великий стовбур Впаде й задавить серед хащів темних?

Чи, може, злинути орлицею високо, Геть понад кручі, у простор безмежний, Вхопити з хмари ясну блискавицю, Зірвати з зірки золотий вінець І запалати світлом опівночі?

А що, коли те світло миттю згасне, Як метеор, і темрява чорніше, Страшніше здасться, ніж була раніш? А що, коли не стане в мене сили, Вогонь обпалить крила й я впаду, Неначе камінь, що зірвався в кручі, Туди, у темні води, в глибину, В холодну тишу, і недовго буде Тремтіти круг на площині води? Мовчиш ти, горда музо!

тільки очі Спалахнули вогнем, барвисті крила Широким помахом угору здійнялись І сплеснули… О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!

10.9.1896. Поезія «То be or not to be. » також є зразком філософської лірики. Предмет, який цікавить Лесю Українку — поезія. Вона розглядається і як романтична мрія, і як результат важкої, виснажливої праці. Написаний вірш за мотивами гамлетівського монологу «Бути чи не бути. » і звучить як драматичний монолог. Але цей важкий гамлетівський вибір у вірші української поетеси стосується питання доцільності праці поета: бути чи не бути поетом, якими шляхами йти до народу, як втілити свою мрію в образи, які зрозуміє народ, які постануть у його уяві живими, реальними, потрібними. Вірш — продовження і поглиблення роздумів видатного митця слова про роль поета і поезії, початих у таких творах, як «Слово, чому ти не твердая криця», «Сontra spem spero!» Перед письменниками часто постає вибір — творча праця чи громадська робота («корисна» праця)? Стояв він і перед Лесею, яка зверталася за порадами до Івана Франка. Івана Яковича також хвилювало це питання, і поетеса, вирішуючи його для себе, писала йому: «…чи добре я чи зле зробила», віддаючи «свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» працю». У вірші «То be or not to be. » лірична героїня, отже і Леся Українка, робить остаточний вибір на користь поезії: …О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!» Завдання: визначте особливості поетичного стилю Лесі Українки, її новаторство в галузі ритміки, строфіки, знайдіть ознаки співзвучності її лірики з поезією Г. Гейне. Акцент не на діях, а на емоціях; не на смисловому враженні, а на душевних переживаннях; передача почуттів у динаміці, а не статично. Зорове і слухове вираження емоцій; нове естетичне осмислення поезії; метафорична образність асоціативного плану; місткі символи, характерні для поезії неоромантизму; часте вживання антитези; афористичність поетичного вислову; поетична фонетика: асонанси, алітерації, дисонанси, уміння передавати враження безнастанного руху, його ритміку через контрасти світла і тіней. Надзвичайна різноманітність строфіки: сонети, секстини, катрени, терцини, гекзаметр: використання всіх віршових стоп; білого вірша, верлібра. 2. Скласти самодиктант «Риси індивідуального стилю Лесі Українки» на основі висловлювань про творчість Лесі Українки Миколи Євшана: «Інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душі, яка вміє відмежувати себе від життєвої торговиці і без галасу творити високохудожні образи, творити в собі образ вищої людини, — оте все сплелося у творчості Лесі Українки в одну гармонійну цілісність». 3. Індивідуальне випереджувальне завдання: підготувати повідомлення про образи світової літератури, які використовувала Леся Українка у своєму драматургічному доробку. Як вплинула на тебе «пристрасність почуттів» поетеси?

Який вірш ти хотів (-ла) би вивчити напам'ять і чому?

Чим вразили тебе вірші української поетеси?

Додаток. Дія відбувається в старезному лісі на Волині протягом року. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року. На лісову галявину з плакучою березою й великим престарим Дубом виходять дядько Лев і його небіж (племінник) Лукаш. Вони збираються тут, біля озера, збудувати собі хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб люди потривожили їхній спокій. Лісовик зупиняє Русалку, яка похваляється потопити людей, говорячи, що коли б не Дядько Лев, давно б не стало вже цього дуба й інших дерев. Весна. Все починає розвиватися. Прокидається Мавка в дуплі старої верби, де вона зимувала, від чарівної мелодії сопілки. Це грає Лукаш. Мавка хоче побачити його, а Лісовик застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно». З'являється Лукаш, хоче наточити соку з берези, але підбігає Мавка й не дає йому цього зробити, називає березу своєю сестрою, а сік — її кров'ю. Лукаш дивується цьому, але йому подобається зеленокоса лісова дівчина. Мавка слухає чарівні звуки сопілки, від якої пишніше розцвітають квіти, голосніше співають птахи. Їй не хочеться розлучатися з хлопцем. Лукаш говорить, що восени його хочуть одружити. Мавка зажурилася, спитала, з ким. Хлопець сказав, що він не знає, може, ще й не знайшли йому пари. Тоді лісовичка запитала, чи ж люди паруються надовго? Хлопець відповів, що навіки, а Мавка поскаржилася, що зовсім самотня, і в них немає такого, щоб назавжди. Пізнє літо. До озера прийшли люди, оселилися, принесли свої звичаї, гамір. Усе це захоплює поступово й Лукаша. Ось він виходить з лісу із сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Їй потрібна невістка-помічниця, про Мавку вона й чути не хоче, бо то «відьомське кодло». Коли Мавка з'являється на подвір'ї в дядька Лева, мати говорить, що дівці не слід упадати за парубком. Дядько Лев заступається за лісову красуню, говорячи, що відьми живуть у селі, а не в лісі, «що лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть…» Проте від допомоги Мавки мати не відмовляється: дає селянський одяг і посилає в поле жати. Русалка Польова просить Мавку не губити її краси, і та врізає собі руку серпом. Мати приходить з повновидою молодицею Килиною. Побачивши, що Мавка ще й не починала жати, лає її. Килина, а потім і Лукаш швидко жнуть та в'яжуть снопи. Мавці не подобається жінка, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубок незадоволений такими словами й говорить, що й сам може перебратися з лісу в село. Він проводжає Килину, жартує з нею, не звертаючи уваги на лісовичку. «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, І щастя упаде мені до ніг, Благаючи моєї ласки!» Лісовик прикрашає дівчину в багряницю і срібний серпанок. Прилітає Перелесник і кружляє Мавку в прудкому танці. Раптом з'являється Марище й умовляє Мавку піти з ним у край вічного спокою. Та відмовляється, але, почувши, що Лукаш засилає до Килини старостів, погоджується, і вони зникають у безвісті. Виходить Лісовик і дивується, що Мавку відпустив назад Той, що в скалі сидить. Лісова дівчина говорить, що це він її визволив своїм злочином. Лісовик заперечує — це не злочин, а справедлива помста за зраду. Він перетворив Лукаша на вовкулаку. Мавка ж застерігає його, щоб не радів, бо вона «його порятувала. У серці знайшла… теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряє, що та довго спить, і корова в неї погано доїться, і сама вона нікчемна господиня. З лісу виходить Лукаш — худий, з довгим волоссям, без шапки. Килина спершу зраділа, а потім почала дорікати за те, що десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш питає, куди подівся великий дуб, а жінка відповіла, що продали, щоб не померти з голоду. Вибігає з хати мати, радіє, побачивши сина, потім скаржиться на нестерпне життя з «отою відьмою» Килиною. До них підходить хлопчик із сопілкою з верби, що в неї перетворилася Мавка, й просить заграти. Лукаш грає і чує, що це промовляє до нього душа Мавки. Кидається до Килини й питає, що то за верба. Жінка говорить, що не знає, й радить зрубати дерево. Лукаш замахується сокирою, але не може. Тоді замахується Килина, і верба раптом спалахує вогнем. Вогонь швидко перекидається й на хату. Мати й Килина метушаться, вихоплюють з вогню хатні речі. Разом із ними виносять і Злидні. Лукаш стоїть собі байдуже. Килина просить його піти з ними в село, а він не хоче. Тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, й схиляється над Лукашем. Готовий до помсти лісовички, адже він її занапастив, та Мавка все йому прощає. Лукаш грає на сопілці, Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці, а хлопець кидається до неї з покликом щастя. Налітає завірюха, а коли відступає, то видно Лукаша, що сидить один під березою зі щасливим усміхом, а на голову йому падає сніг.

інтимна і пейзажна лірика лесі українки