твір що є взірцем інтимної лірики

"Васильки". Сосюри — взірець інтимної лірики. Шкільний твір. Словник символів так тлумачить зміст образу васильків: "Васильки або волошки — символ ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності". Назва квітки, каже легенда, походить від імені хлопчика Василька, якого русалки на Зелені свята заманили в поле і залоскотали — і він перетворився на квітку, названу його іменем. Вважається, що васильки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей — витівок лукавого. Тому їх навіть вирощують при садибах, освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з васильків, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються — і їх краса стає недоступною злим чарам. Поет, який написав чудовий вірш про васильки, не відступає від народного тлумачення цього образу. Першим доказом цього є розповідь про історію створення вірша. Поет зізнавався, що написав його разом з коханою жінкою: "В 1938 році, коли минуло мені сорок літ, я написав "Васильки". Добре пам’ятаю свій настрій в той вечір, коли з’явився цей вірш. Щоб точно його висловити, треба було б сказати: "Васильки" я написав разом з Марією". (Марія Гаврилівна — дружина поета, кохання до якої протягом життя надихало його до написання пристрасних віршів). Іншим доказом можна вважати те, що цей роздум-мініатюра (12 рядків) про вічну красу життя написаний під впливом відомої однойменної народної пісні. Поет розповідає про себе і кохану, що йдуть повз поля, оточеного васильками. Цікаво, що Сосюра для передачі гарячого кохання використовує холодний синій колір: "і синіє щастя у душі моїй". Це пояснюється насамперед тим, що очі коханої,— сині: "і у тебе, мила, васильки з під вій", і почуття до коханої дівчини, поєднуючись з почуттям любові до рідної землі, породжують у поета асоціації синього кольору з коханням. Поет у цих 12 рядках зумів передати найінтимніші людські переживання, показати красу кохання та людських взаємин. "Такий я ніжний, такий тривожний", писав сам про себе Сосюра. "Він усе життя виліплював образ ліричного героя, закоханого в землю, в кольори осені і неба, З чутливою душею. ", — так сказав проВ. Сосюру видатний лірик — Андрій Малишко: У справедливості цих слів можна переконатися, читаючи вірш "Васильки". У творі. Сосюра торкається також філософського питання про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя — йти поруч із коханою людиною, милуватися її блакитними очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з блакитними квітами-васильками!

Свою доброту, любов поет хоче передати нащадкам, щоб і ті. "далекі", були "сповнені привіту" й пошани до своїх предків. Ця синя квітка — символ кохання, життя, єднання людини з природою (Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій), символ швидкоплинності життя (Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти); символ безкінечності життя, зв’язку поколінь (васильками станем — я і ти. другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас). Часто замислюєшся над питанням: "У чому ж секрет довгого життя деяких творів?". Говорячи про поезію "Васильки", можна з повним правом зазначити: довге життя поезії забезпечило майстерне зображення поетом звучання найтонших струн людської душі, що бринять щастям, коханням, любов’ю до рідної землі, вірою у вічність світу і роду людського. І ці почуття вічні, як саме життя. Урок-підсумок 8 клас. Бесіда про твори, що вивчалися упродовж року й викликали найбільше роздумів, суперечок, зацікавлення. Мета: систематизувати та узагальнити вивчений учнями впродовж навчального року учбовий матеріал, який стосувався знань про життєвий і творчий шлях письменників, зміст їх творів, понять з теорії літератури; розвивати культуру зв'язного мовлення, читацькі навички, збагачувати словник школярів; формувати естетичні смаки, кругозір, світогляд учнів; виховувати почуття любові до книг, рідної мови, культури українців, їх звичаїв, обрядів, пошану до митців слова, відповідальність за доручену справу. Тип уроку: урок-гра «КВК». Обладнання: виставка художніх творів на портретів тих письменників, творчість яких вивчалася впродовж навчального року, учнівські малюнки, музичне оформлення. ХІД УРОКУ І. Організаційний момент Клас поділяється на дві команди, кожна з яких обирає капітана і придумує назву. Визначається журі, його склад. З'ясування порядку участі у змаганнях (проводиться жеребкування). II. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності III. Основний зміст уроку-гри 1. Розминка (беруть участь усі гравці команд) Завдання для першої команди 1. Хто є автором твору «Ирій»? А) О. Про події історичної доби XVI ст. зазначається у творі: А) І. Карпенко-Карого «Сто тисяч»; б). Самійленка «Ельдорадо»; В) Л. Українки «Давня казка»; г) О. Назарука «Роксоляна». 4. Який із творів не є історичним?

А) Є. Дудар, «Червона Шапочка»; Б) О. Назарук, «Роксоляна»; в) І. Франко, «Іван Вишенський»; г) «Слово про похід Ігорів». 5. За жанровою спрямованістю «Давня казка» Л. Українки є: а) оповіданням; б) Поемою; В) віршем; г) новелою. 6. Твір, що є взірцем інтимної лірики: А) І. Малкович, «Свічечка букви ї»; б). Підпалий, «Тиха елегія»; в). Самійленко, «Патріоти»; г). Сосюра, «Васильки». 7. Проблема символу гріхопадіння і порятунку через усвідомлення покаяння характерна для: А) Народної думи «Буря на чорному морі»; Б) «Слова про похід Ігорів»; в) пісень Марусі Чурай; г) пісні «За Сибіром сонце сходить». 8. До пісень про боротьбу проти соціального та національного гніту належить: А) «За Сибіром сонце сходить»; б) «Зажурилась Україна»; В) «Та, ой, як крикнув же козак Сірко»; г) «Ой, Морозе, Морозенку». 9. Легендарною поетесою з Полтави вважають: А) Марусю Богуславку; б) Лесю Українку; в) Марусю Чурай; Г) Роксоляну. 10. Твір, що за жанровою спрямованістю не є повістю: А) О. Назарчука «Роксоляна»; б) І. Карпепенка-Карого «Сто тисяч»; В) М. Коцюбинського «Дорогою ціною»; г). Дрозда «Ирій». Українки «Давня весна»; Б) М. Коцюбинського «Дорогою ціною»; В) Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі»; Г). Підпалого «Запросини». Вересай; г) М. Кравченко. Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал. Завдання для другої команди 1. Хто є автором твору «Віють вітри, віють буйні»?

Карпенко-Карий; в) Маруся Чурай; Г) І. Франко. 2. Давньоруською пам'яткою, перлиною українського ліро-епосу вважають: А) народну думу «Маруся Богуславка»; б) «Слово про похід Ігорів»; В) пісню М. Чурай «Ой не ходи, Грицю. »; Г) народну пісню «Максим козак Залізняк». Коцюбинського «Дорогою Ціною»; Б) І. Малковича «З янголом на плечі»; в). Дрозда «Ирій»; Г). Сосюри «Сад». 4. Пісня про звитяжну боротьбу козаків з турецько-татарськими нападниками: А) «За Сибіром сонце сходить»; б) «Зажурилась Україна»; В) М. Чурай «Заст. Встали козаченьки»; г) «Чи не той то Хміль». 5. До сатиричної оповіді належить твір: А) Є. Дудара «Слон і мухи»; Б) О. Назарчука «Роксоляна»; в) І. Малковича «Музика, що пішла»; г) Б. Олійника «Ринг». 6. Герой якого твору тікає від неприйнятого буттєвого світу і усамітнюється?

А) Поет (Л. Українка, «Давня казка»); Б) Іван (І. Франко, «Іван Вишенський»); В) Сулейман Пишний (О. Назарук, «Роксоляна»); Г) Остап (М. Проблема, що вирішується в поезії Б. Олійника «Вибір»: А) Життєвого вибору, стоїчної позиції; Б) єдності людини з рідною землею; в) роль митця в суспільстві; г) морального вибору людини. 8. Тема гармонійного єднання людини з природою яскраво зображена в поезії: А) Т. Шевченка «Ой три шляхи широкії»; Б) Л. Українки «Давня весна»; В). Сосюри «Любіть Україну»; г). Підпалого «тиха елегія». 9. Постать українського мислителя XVII ст.— це герой твору: а) і. Франка «Іван Вишенський»; Б) О. Назарука «Роксоляна»; В) «Слово про похід Ігорів»; г). Сосюри «Любіть Україну! ». 10. Класичним взірцем українського «театру корифеїв» є: А) М. Коцюбинського «Дорогою ціною»; Б) Карпенко-Карого «Сто тисяч»; В). Дрозда «Білий кінь Шептало»; Г) І. Франка «Іван Вишенський». 11. Символічним у творі М. Коцюбинського «Дорогою ціною» можна вважати образ: А) Дунаю; б) Вітру, В) хмари; г) пожежі у плавнях. 12. Кого у творі «Слово про похід Ігорів» називають буй-туром? а) Святослава; б) Ігоря; в) Ярослава; г) Всеволода. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал. Примітка. Конкурс «Відгадай твір» Завдання для першої команди 1. Ой ти станеш за шабелькою, А я з кулаками, Ой, щоб слава не пропала Проміж козаками. 2. З багатого хоч я й візьму — Убогому даю. Отак гроші поділивши, Я гріхів не маю. (Народна пісня «За Сибіром сонце сходить») 3. Бо я вже потурчилась, Побусурманилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного» (Народна дума «Маруся Богуславка») 4. Почнем же, браття, повість цую Од старого Володимира до нинішнього Ігоря, Який укріпив ум своєю мужністю; Сповнившись ратного духу, Він навів свої хоробрі полки На землю Половецькую За землю Руською. («Слово про похід Ігорів») 5. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зав'яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. (Т. Шевченко, «Ой три Шляхи широкії») 6. Хрест — моє добро єдине, Хрест — одна моя надія, Хрест — одне моє страждання, Одинока вітчина. (Франко, «Іван Вишенс ький») 7. «Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Дудар, «Червона Шапочка») 8. Там уряд «блюде» закони, Дба про всіх, немов про рідних, За провинності ж карає — Тільки бідних, тільки бідних. (В. Самійлен- Ко, «Ельдорадо») 9. Мав од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не запліс-ніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами». Ми не нужаєм-ся в покупателях: ми їх розпустили і розпускаємо, може, міліон, і всі благо дарять. Ви знаєте, теперечки етіх дєнєг скрізь доволі, може, і у вас у кишені єсть такі самі. (7. Карпенко-Карш, «Сто тисяч») 11 Бо кажуть дитино. Що мова наша — солов'їна Гарно кажуть Але затям собі Що колись Можуть настати і такі часи Коли нашої мови Не буде пам'ятати Навіть найменший Соловейко. (7. Малкович, «Свічечка букви ї») 12. Його рубали, а він ріс! На місці зрубаного дуба Росли нові. І навіть хмиз Угору дерся. (В. Сосюра, «Сад») Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал. Завдання для другої команди 1. Лунали б тоді мої мрії І щастя моє таємне, Ясніше, ніш зорі яснії, Гучніші, ніж море гучне. (Л. Українка, «Хотіла б я піснею стати») 2. Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі — І заснути на вік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково. Лірика, особливості, види, жанри. Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього. Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вірші. Симоненка "Не вір мені" закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душ і: Важливе місце у ліричних творах займає пряма авторська характеристика Симоненко звертається до обивателя з словами; Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор,. Бройтман називає це ліричне "я", яке не збігається з ліричним героєм. У творах з автором-оповідачем для лірики характерна ціннісна експресія, що виражається через позасуб'єктивні форми авторської свідомості: висловлювання належать третій особі, а суб'єкт мови граматично не виражений. У творах, де особа того, хто говорить, не виявлена, у яких вона лише голос, створюється ілюзія відсутності роздвоєння мовця на героя і автора, сам автор розчиняється у своєму творінні. На відміну від автора-оповідача власне автор має граматично виражене обличчя, він присутній у тексті як "я" або "ми". На першому плані не він, а ситуації, обставини, події. У таких творах, за словами Л. Гінсбург, лірична особистість "існує як форма авторської свідомості, в якій переломлюються теми. але не існує у якості самостійної теми". У вірші X. Керити "Час забув про моє існування" її переживання, а не сама переживаюча авторка: Час забув про моє існування, Зникли всі дріб'язкові тривоги. Манять зорі в тремтливім смерканні, Стелять синь невідомі дороги. Піді мною велика Земля, І сама я, мов птах тугокрилий. Глиб небес мої крила звела, Я вже крилами пробую вирій. Про ліричне "я" ми можемо говорити в тому випадку, коли носій мови стає суб'єктом-в-собі, самостійним образом. На думку. Бройтмана, "ліричний герой є суб'єктом в собі і суб'єктом у собі, і суб'єктом-для-себе. У ліриці XIX ст. зростає кількість таких форм висловлювання, при яких той, хто говорить, бачить себе зсередини і збоку". Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".1 Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського). Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом ("Сонце заходить" Т. Шевченка, "Каменярі" І. Франка). Є "рольова" лірика. У такій ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав форму рольової лірики П. Тичина у "Листах до поета". Три точки зору трьох читачок — це точки зору самого автора. Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними поетами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки. Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай Назавжди увійшли в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський,. Сооюра,. Малишко,. Павличко,. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць. а) віршована, або ж поезія; б) драматизована, або рольова; в) прозова (мініатюри та більші форми). 3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо). 1. Рід — лірика; різновиди роду: а) з погляду виражального (автопсихологічна рольова; медитативна сугестивна); б) з погляду тематики (пейзажна урбаністична; інтимна соціальна; міфопоетична культуральна та ін.); в) з погляду тональності (мінорна мажорна; героїчна комічна; драматична ідилічна та ін.)". Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна нетенденційна, метафорична автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною. Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія). В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І. Котляревський "Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну"). В добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація ("До Гараська", "До Пархома"). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. Відомий цикл од. Крижанівського ("Ода людині", "Ода дереву", "Ода швидкості", "Ода бібліотеці"). До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії. 1) восьми віршова строфа з двох катренів з перехресними римами, розмір — чотиристопний ямб; 2) восьмивіршова строфа з двох катренів, перший із них має перехресні рими, другий — охопні; 3) десятивіршова строфа з катрена, що має перехресні рими і шести вірша з тернарним римуванням. Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon — цілитель, спаситель) — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр.у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар. Гімн (від грец. hymnos) — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними. В Україні роль національних гімнів виконували "Заповіт" Т. Шевченка, "Вічний революціонер" І. Франка. Гімном незалежної України є "Ще не вмерла України" (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького). Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, наскрізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо. Українські поети до цього жанру зверталися рідко. В Україні канцони відомі з перекладів І. Франка та М. Бажана. Псалми (грец. psalmos — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псалми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу"). Мадригал (італ. madrigale — пісня рідною мовою) — невеликий твір (2—12 рядків) на тему кохання. Н. Буало писав, що мадригал повинен дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю". Мадригал має форму звертання, відзначається дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Мадригал поширений у салонній і альбомній поезії XVII—XVIII ст. У поезії пізнішого часу використовувався рідко. Автором українських мадригалів були Климентій Зиновіїв, О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич. Дифірамб (грец. dithyrambos) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда, а формування жанру з лірикою давньогрецького поета Аріона. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька трагедія. Наприкінці IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер під дифірамбом розуміємо надмірне звеличення якоїсь особи. Станси (італ. stanza — зупинка, кімната) — чотирирядкова строфа, яка має закінчену думку і жанр медитативної лірики. За змістом станси — щось середнє між одою і гімном. Хрестоматійним зразком стансів вважають вірш О. Пушкіна "Брожу ли я вдоль улиц шумных". Авторами стансів є М. Рильський, Б. Кравців і М. Вінграновський. У творчій спадщині Б. Кравціва є збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника (1971—1973)". Альба (прованс. alba — світанок) — жанр куртуазної лірики XI—ХІІ ст. Це пісня, яка має форму діалога або монолога, ситуація альби — розлука закоханих на світанку. У ній звучать скарги на те, що світанок, сторож з башти, перший звук ріжка перервали чари кохання, побачення рицаря-трубадура з "дамою серця". Персонажі альби: дама, рицар, ревнивий чоловік, товариш рицаря, який стоїть на варті. Талановитими творцями альб були Укдела Баккаларія, Бертран де Борн. Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом. До жанру рубаї зверталися. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк,. Базилевський. Особливостям рубаї присвячене дослідження Олени Сьомочкіної "Рубаї у жанрово-стильовій системі української поезії другої половини XX ст." (2005 p.). Епіталама (грец. epithalämios — шлюбний, весільний) — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя. її виконували під час шлюбної церемонії, вона мала форму побажання. Епіталама сформувалася у VIII—VI ст. до н. е. Авторами епіталам були Сапфо, Теокріт, Катулл. До цього жанру зверталися. Тредіаковський, І. Сєверянін, він зустрічається у творчості М. Рильського. Серенада (франц. serenade від італ. sera — вечір) — пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії, у музиці XVIII—XIX ст. стала інструментальним твором камерного характеру. У поемі Лесі Українки "Давня казка" лицар Бертольдо серенадами завоював серце красуні Ізидори. До жанру серенади звертались М. Вороний, Є. Гребінка,. Черкасенко. Епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епінікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний з культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії. Еллана-Блакитного,. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення. Епіграма (грец. epigramma—напис) — жанр сатиричної лірики. У Давній Греції епіграми писали на вівтарях спершу у формі елегійного дистиха, згодом ямбічним розміром. Історія епіграми пов'язана з іменами Езопа, Платона, Сапфо, Симоніда, Анакреонта, у римській літературі — Маршала, Ювенала. Епіграма була популярною в творчості Г. Смотрицького,. Римші. Цей жанр використовували І. Франко,. Самійленко,. Сосю-ра,. Білоус,. Симоненко, П. Осадчук. Елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха. Архілох, Тіртей, Солон писали патріотичні елегії, Мімнерм — інтимні. Римська література культивувала жанр любовної елегії (Проперцій, Тібулл, Овідій). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко,. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'яно"), Б.-І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохання"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина,. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко). Особливості жанру елегії вивчали такі літературознавці, як Г. Сивокінь ("Давні. українські поетики"),. Маслюк ("Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні"), Олена Ткаченко ("Українська класична елегія"). Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною. Основоположником жанру був римський поет Горацій, автор послання "До Пісонів". До жанру послання зверталися Т. Шевченко ("І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", "Гоголю", "Марку Вовчку", "До Основ'яненка"), І. Франко ("Товаришам із тюрми", "Молодому другові"), Леся Українка ("Товаришці на спомин"). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари,. Сосюри. Ліричний портрет — це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є. Маланюк — "До портрета Мазепи",. Павличко — "Олександр Довженко", М. Рильський — "Шевченко"). У ліричних портретах змальовується зовнішність і внутрішній світ ліричного героя або конкретної особи. Думка (дума) — ліричний жанр медитативно-елегійного характеру, поширений у творчості українських, польських, білоруських письменників-романтиків XIX ст. Думками є твори Т. Шевченка "Нащо мені чорні брови", "Тяжко-важко в світі жити", цикл віршів М. Петренка "Думи та співи". Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанро-утвореннями. У поетичній практиці зустрічаються жанри, запозичені з музики (марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація, сюїта, симфонія, рапсодія, реквієм, ораторія, кантата), живопису (етюд, портрет, автопортрет, натюрморт, барельєф). Іноді поети називають свої твори монологами, репортажами, нарисами, оповіданнями, новелами, памфлетами. Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі неможлива, чисті жанри трапляються рідко, відбувається їх синтез, доцільно виділяти широкі жанрові групи творів, зокрема, лірику філософську, медитативну, сугестивну, публіцистичну, сатиричну і наукову. У філософській ліриці раціональне домінує над емоціональним. її предмет —філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи, онтологічні та екзистенційні проблеми. Філософська лірика використовує такі жанри, як елегія, етюд, сонет, газель, рубаї. У 50—70-х роках XX ст. у жанрі філософського сонета працювали М. Рильський,. Малишко, П. Тичина. Медитація (лат. meditatіо — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому поет розмірковує над онтологічними, екзистенціальними проблемами. В основі медитативної лірики — аналіз внутрішнього світу людини, співвіднесеної з довкіллям. Автор медитації прагне пізнати себе і світ, певні життєві явища. В українській поезії медитації писали Лазар Баранович, Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, М. Рильський. М. Зеров, Б.-І. Антонич, Ліна Костенко, П. Мовчан, Ігор Калинець. Сугестивна лірика (лат. ggestio — натяк, навіювання) - жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Важливу роль в сугестивній ліриці відіграють асоціативні зв'язки, багата метафорика, мелодійність, розмиті образи, розхитані мовно-інтонаційні конструкції, опосередковані натяки. Сугестивна лірика — найчастіше потік почуттів, складні емоційні переживання без означення мотивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко відтворити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. До неї найчастіше звертаються митці з інтроспективним мисленням (Б. Пастернак — "Зимова ніч", Ліна Костенко — "Осінній день, осінній день, осінній. "). У поетичній сугестії домінує імпресіоністичний стиль, у ній на першому плані — живе враження. Зразком такої лірики є вірш Ліни Костенко "Осінній день, осінній день, осінній. " Публіцистична лірика — це відкрито тенденційні твори, її предмет — соціальні, політичні, світоглядні проблеми, завдання: утвердити або заперечити якусь думку. Публіцистична лірика адресується конкретній особі або широкому колу читачів. У ній органічно поєднується раціональне і емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як декларація. Сатирична лірика. Сатира (лат. satira від satura — суміш, усяка всячина) об'єднує твори різних жанрів, які викривають негативні явища в житті суспільства або людини. У вузькому значенні — це ліричні твори викривального змісту. Перші зразки цього жанру знаходимо у римського поета Ювенала. "В епоху класицизму, — відзначає Т. Валкова, — віршована сатира могла бути епічною і ліричною за своєю композиційною структурою. В одних постів сатира мала ліро-епічний характер (Кантемір, Державін) й іноді більш епічний, ніж ліричний (Кантемір), у інших — ліричний (Ломоносов, Сумароков, Державін). Створюючи сатиричний образ, поет використовує гіперболу, гротеск, карикатуру. Сатиру представляють такі жанри, як пародія, епіграма, сатирична мініатюра, сатирична авторська пісня, сатиричний діалог, мікробайка, парадоксальний афоризм, ліричний фейлетон, епітафія, сатиричний памфлет, дружній шарж, репліка, естрадний куплет. За спостереженням Т. Валкової, у сатирі відчутна взаємодія жанрових форм, зокрема, пародії, епіграми, сатиричної мініатюри. Наукова лірика. Це такий жанр лірики, у якій змістом є науковий компонент. Теоретиком наукової поезії є французький літературознавець 3. Гіль. У ''Трактаті про слово" (1869 р.) він писав про потребу поєднувати в художньому творі науку і мистецтво. Зразком наукової поезії є твір Тіта Лукреція Кара "Про природу речей". Горацій ("До Пісонів"), Н. Буало ("Мистецтво поетичне") порушували в своїх творах проблеми теорії мистецтва. Наукова поезія набуває особливої популярності у літературі XX ст. її представляють М. Доленго ("Об'єктивна лірика. Схеми і діагнози", 1923 р.),. Поліщук ("Геніальні кристали"). Вплив науково-технічного прогресу позначився на ліриці футуристів, конструктивістів. Наукові проблеми осмислює І. Драч ("Балада про ДНК", "Чорнобильська Мадонна"). Зразками наукової поезії є окремі твори із збірки "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Число" М. Бажана. Наукова поезія може мати філософський (П. Антокольський — "Четвертий вимір", І. Сельвінський — "Космічна соната"), медитативний (Л. Вишеславський — "Зоряні сонети"), публіцистичний (І. Драч — "Балада про ДНК") характери. 1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну". Сосюри, "Любому парламенту" П. Скунця). У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики. 2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди: а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав". Сосюри); б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко". Павличка); в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника); г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця). 3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності"). 4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка, "Мій храм" Зореслава). 5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити). 6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т. Шевченка, "Із дзвінкого — в глухі" П. Скунця). На допомогу учням: аналіз ліричного твору. Аналіз поезії – досить цікавий технологічний процес, який вимагає застосування певних знань, умінь, навичок, що здобуваються і виробляються у процесі практичної діяльності протягом тривалого часу. Є.Пасічник підкреслював: «Аналізувати ліричний твір – означає вчити дітей заглиблюватись у його поетичні образи, спостерігати, як вимальовуються одна за одною картини або як змінюються почуття, настрої ліричного героя, чим вони викликані та як усе це безпосередньо виражено у контексті твору. Важливо з’ясувати, що хоче сказати поет, який характер має мова вірша і як вона виражає авторську ідею». Звідси випливає висновок, що розглядати поезію необхідно в органічній єдності змісту і форми. Учні даних класів визначають і вид лірики (філософська, пейзажна, інтимна, громадянська, сатирична, релігійна). Для учнів 8-11-х класів: а) прості: порівняння, епітет, оксюморон; б) складні: метафора (уособлення, алегорія, символ), метонімія (синекдоха, гіпербола, літота, перифраз). Даний алгоритм адресовано учням 7-го класу, оскільки вони ще не обізнані з деякими питаннями теорії літератури, видами троп, особливостями художнього синтаксису, особливостями віршування тощо. Подаємо зразок розбору ліричного твору для 7-го класу. Вечірня година Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише (Леся Українка). 3. Поетичні образи та картини: у вірші постають картини українського села з білими хатками, пишними садками. Дані картини вимальовуються за допомогою поетичних зорових образів сонця, місяця, зір, слухових – соловейка, вітру. 4. Тропи: біленькі хатки, рідна Волинь, вітрець весняний; порівняння: «Ніч обгорнула біленькі хати, немов маленьких діточок мати»; метафора: сонце скотилось, заглянув місяць, заснуло горе, вітрець дише. Учні 8-11-х класів, здійснюючи аналіз поезії за вищезазначеними пунктами алгоритму, виконують додаткові завдання, з’ясовуючи: а) рима (чоловіча, жіноча, дактилічна); б) римування (суміжне, кільцеве, перехресне); в) віршовий розмір (а) двоскладова стопа – хорей, ямб; допоміжні стопи –пірихій, спондей; б) трискладова стопа – дактиль, амфібрахій, анапест). (Різновид строфи: моновірш, двовірш (дистих),терцет, катрен, восьмивірш (октаверс), сонет, верлібр). Особливості художньої лексики (авторські неологізми, архаїзми, діалектизми, жаргонізми). 8. Поетичні (синтаксичні) фігури (інверсія, антитеза, асиндетон (безсполучниковість), поліасиндетон (багатосполучниковість), анафора (єдинопочаток), епіфора (єдинозакінчення), тавтологія, риторичне (звертання, запитання, оклик). 10.Фонічні засоби та визначення їх ролі у розкритті авторського задуму. (Художня фоніка: евфонія, алітерація, асонанс, звуконаслідування). Ти зрікся мови рідної. Тобі Твоя земля родити перестане, Зелена гілка в лузі на вербі Від доторку твого зів’яне! Ти зрікся мови рідної. Заріс Твій шлях і зник у безіменнім зіллі… Не маєш ти на похороні сліз, Не маєш пісні на весіллі! Ти зрікся мови рідної. Твій дух На милицях жадає танцювати. Від ласк твоїх закаменіє друг І посивіє рідна мати. Ти зрікся мови рідної. Віки Ти йтимеш темний, як сльота осіння. Від погляду твого серця й зірки Обернуться в сліпе каміння. Ти зрікся мови рідної. Ганьба Тебе зустріне на шляху вузькому… Впаде на тебе, наче сніг, журба – Її не понесеш нікому! Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма – В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної…(Д.Павличко). 2. Тема: гнівне звернення до людей, які зрікаються своєї мови, і зображення покари, що на них чекає в майбутньому. Ідея: осуд тих людей, які зрікаються найціннішого духовного скарбу – мови. 3. Жанр: вірш; вид лірики: громадянська. 4. Поетичні образи та картини: образ людини-зрадника та відступника, що без мови втрачає свою духовну сутність. 5. Тропи: прості (епітети: мова рідна, зелена гілка, сліпе каміння, шлях вузький; порівняння («…ти йтимеш темний, як сльота осіння», «впаде на тебе, наче сніг, журба»; складні (метафора (персоніфікація): земля родити перестане, серця й зірки обернуться в каміння, впаде журба, дух на милицях жадає танцювати). 8. Поетичні фігури: інверсія («Заріс твій шлях…», «Від ласк твоїх закаменіє друг і посивіє рідна мати»); анафора («Ти зрікся мови рідної»); асиндетон («Не маєш ти на похороні сліз, не маєш пісні на весіллі»). 9. Фонічні засоби: алітерація (повторення приголосного звука з у першій та другій строфах: «Ти зрікся мови рідної. Заріс твій шлях і зник у безіменнім зіллі»); асонанс (повторення голосного звука у в п’ятій строфі: «Ганьба тебе зустріне на шляху вузькому…Впаде на тебе, наче сніг, журба – її не понесеш нікому»). Дані засоби використані з метою посилення інтонаційної виразності твору. Оскільки найбільше проблем у шкільній практиці вик ликає системний аналіз саме ліричних творів, наведемо приклад такого аналізу — розглянемо вірш.Павличка «Я стужився, мила, за тобою. » (вивчається в 11 класі). 1. Подаючи короткі відомості про автора цього вірша, слід окремо підкреслити два моменти: гуцульське походження письменника, а відтак відображення, переосмислення у його творах природи, характерів, мови карпатського краю; таку рису стилю. Павличка, як пісенність лірики, досконале уміння відтворювати дух, атмосферу поетику народної пісні. 3. Провідний мотив твору - туга нещасливого кохання, що спонукає до творення краси, мистецтва. 4. Композиція вірша чітка, виразна, це підкреслює про­зорість думки, довершеність емоційного малюнка. Вихідний момент - сум ліричного героя за коханою (1-й рядок); 5. Система образів вірша будується на основі фольклорного паралелізму: герой і героїня - явір і яворина. 6. Поруч з паралелізмом наскрізним художнім засобом у творі є пер­соніфікація : явір набуває прикмет людини. У такий спосіб увиразнюється думка про одухотвореність, здатність усього сущого почувати. Піднесено-трагічна історія кохання розгортається в по­етовому рідному краю. Здогадуємося про це завдяки гірським, лісовим та лicoрубівським мотивам, а також діалектизмам (що поодинокі — не перевантажують текст і влучно вжиті): «трина» — тирса, колюча остюкувата поло­ва; «бескиди» — гірські урвища, провалля. Авторський задум вміло увиразнюється досить різно­манітними тропами і синтаксичними фігурами. Тугу самоти, розлуки з коханою, силу почуття підкреслюють метафори (явір «палений журбою», «згорає від сльози роса»), пер­соніфікації «яворові сниться яворина»), просте двочленне порівняння («А в душі печаль, як небеса», «Сніг летить колю­чий, ніби трина»), метонімічний епітет («печальні груди»), інверсія («І згорає від сльози роса» — саме згорає). Риторичне звертання («мила»), літота («яворонька») промовисто увираз­нюють ніжність ліричного героя у ставленні до коханої А ме­тафоричний епітет «кохання молоде» розкриває безсмертя, красу, свіжість, цноту й пристрасть цього почуття в душах ге­роїв. Найбільше смислове навантаження падає на останній ря­док вірша. Символ «скрипка» остаточно розкриває мотив тво­ру: скрипка — це краса тужливої мелодії, краса рукотворна, уможливлена людською творчістю, чий ширше — просто кра­са душі людини, але саме краса, народжена, вигранена шляхетним почуттям кохання, хай навіть, нещасливого. Інверсія ще раз виділяє серцевинний символ твору. До речі, останній рядок є чіткою логічною крапкою, цілком вичерпує тему, після нього не можна додати до сказаного жодного слова. Виразний звуковий, музичний супровід емоційного ма­люнка створює фоніка вірша. Надто ж у 2-й строфі, де вісім разів повторюється звук [с] (що передає шум вітру у кроні дерева, символізує сум, смерть), а також у 4-й строфі, де звук [р], повторений сім разів, посилює суворість, трагізм зображуваного (алітерація). 8. Підсумок : Поезія Дмитра Павличка справила на мене велике враження. Вона дещо сумна, мінорна, сповнена печальних передчуттів. Своєю ліричністю, мелодійністю схожа на народну пісню. Мені сподобався вірш, хоча було дуже шкода ліричного героя, бо добре, коли кохання – взаємне й щасливе почуття. Ідейно-художній аналіз Вірш написаний 1911 року і за деякими джерелами є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік - це лише період становлення майбутнього поета, як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”. За жанром – це шедевр інтимної лірики. Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних емоцій відчуття кохання Ідейне навантаження вірша не чітке, тут змішані хвилюючі ноти передчуття щастя і глибинне злиття з природою, отже, уславлення гармонії. Ліричний герой сповнений почуттів, він звертається з риторичними запитаннями до уявних опонентів, які теж мають відчувати те, що і він, він закликає до рішучості, проте сам, не виявляє рішучості, лише щира, закохана душа здатна бачити символічні образи природи, а закохані, очевидно, бачать спільні образи. І тому риторичне питання початку вірша трансформується в риторичне ствердження. Ліричний герой знайшов однодумців, він не самотній у своїх почуттях! Головних героїв тут цілий ряд. Безперечно, спочатку варто відзначити кохану, яка абсолютно не візуальна, вона навіть бездіяльна, бо просто спить. але і у своєму сні вона – це все для ліричного героя. (Чи не буде збоченням будити вночі дівчину, яка мирно спить?!

але хіба дії закоханого можуть бути логічними?

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині простір ширшає – це вже гаї, вони сплять, але „все бачать крізь тумани”. Простір враз стає глобальним – місяць, зорі. а потім швидше звуковий образ.”солов’ї” (цікаво, хто бачив вночі солов’я?!), але як же вночі вони співають.)) Навіть у такого красномовного лірика, як наш герой не вистачило слів виразити, як же вони співають: „А солов’ї. ” Красномовні три крапки, чи не так?

Художні засоби, які наявні в цьому вірші традиційні для інтимної лірики. Але головним, я вважаю – протиставлення. Природа-людина, в даному контексті повна співзвучність. Риторичне запитання, риторичне ствердження, звичайно ж, епітети, метафори. Присутня синекдоха „дідугани” (дерева) Римування: Яскраво виражений чотиристопний ямб з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування паралельне (перевірте) Кохання не потребує слів, це надзвичайно тонке почуття, яке досить часто брудниться словами, пафосність тут недоречна, вона дратує. Якщо вже і писати про кохання, то саме так, без од и дифірамбів на адресу об’єкта почуттів, а так просто и щиро, я повірила почуттям цього юнака, він досить щирий в них, коли кохаєш, то все навколо змінюється, оживає, і насамперед змінюєшся сам!

Думаю, що даний алгоритм та зразки розбору дозволять удосконалити практичні уміння і навички щодо даного виду роботи. Бажаю успіху!

Свою доброту, любов поет хоче передати нащадкам, щоб і ті. "далекі", були "сповнені привіту" й пошани до своїх предків. Ця синя квітка — символ кохання, життя, єднання людини з природою (Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій), символ швидкоплинності життя (Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти); символ безкінечності життя, зв’язку поколінь (васильками станем — я і ти. другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас). Часто замислюєшся над питанням: "У чому ж секрет довгого життя деяких творів?". Говорячи про поезію "Васильки", можна з повним правом зазначити: довге життя поезії забезпечило майстерне зображення поетом звучання найтонших струн людської душі, що бринять щастям, коханням, любов’ю до рідної землі, вірою у вічність світу і роду людського. І ці почуття вічні, як саме життя. “Васильки”. Сосюри – взірець інтимної лірики. СОСЮРА, Б. ОЛІЙНИК,. ПІДПАЛИМ, І. МАЛКОВИЧ. Словник символів так тлумачить зміст образу васильків: “Васильки або волошки – символ ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності”. Назва квітки, каже легенда, походить від імені хлопчика Василька, якого русалки на Зелені свята заманили в поле і залоскотали – і він перетворився на квітку, названу його іменем. значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей – витівок лукавого. Тому їх навіть вирощують при садибах, освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з васильків, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються – і їх краса стає недоступною злим чарам. Поет, який написав чудовий вірш про васильки, не відступає від народного тлумачення цього образу. Першим. доказом цього є розповідь про історію створення вірша. Поет зізнавався, що написав його разом з коханою жінкою: “В 1938 році, коли минуло мені сорок літ, я написав “Васильки”… Добре пам’ятаю свій настрій в той вечір, коли з’явився цей вірш. Щоб точно його висловити, треба було б сказати: “Васильки” я написав разом з Марією”. (Марія Гаврилівна – дружина поета, кохання до якої протягом життя надихало його до написання пристрасних віршів). Іншим доказом можна вважати те, що цей роздум-мініатюра (12 рядків) про вічну красу життя написаний під впливом відомої однойменної народної пісні. Поет розповідає про себе і кохану, що йдуть повз поля, оточеного васильками. Цікаво, що Сосюра для передачі гарячого кохання використовує холодний синій колір: “і синіє щастя у душі моїй”. Це пояснюється насамперед тим, що очі коханої,- сині: “і у тебе, мила, васильки з під вій”, і почуття до коханої дівчини, поєднуючись з почуттям любові до рідної землі, породжують у поета асоціації синього кольору з коханням. Поет у цих 12 рядках зумів передати найінтимніші людські переживання, показати красу кохання та людських взаємин. “Такий я ніжний, такий тривожний”, писав сам про себе Сосюра. “Він усе життя виліплював образ ліричного героя, закоханого в землю, в кольори осені і неба, З чутливою душею…”, – так сказав проВ. Сосюру видатний лірик – Андрій Малишко: У справедливості цих слів можна переконатися, читаючи вірш “Васильки”. У творі. Сосюра торкається також філософського питання про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя – йти поруч із коханою людиною, милуватися її блакитними очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з блакитними квітами-васильками!

Свою доброту, любов поет хоче передати нащадкам, щоб і ті. “далекі”, були “сповнені привіту” й пошани до своїх предків. Ця синя квітка – символ кохання, життя, єднання людини з природою (Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій), символ швидкоплинності життя (Може, ми квітками, може, васильками станем – я і ти); символ безкінечності життя, зв’язку поколінь (васильками станем – я і ти…другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас). Часто замислюєшся над питанням: “У чому ж секрет довгого життя деяких творів?”. Говорячи про поезію “Васильки”, можна з повним правом зазначити: довге життя поезії забезпечило майстерне зображення поетом звучання найтонших струн людської душі, що бринять щастям, коханням, любов’ю до рідної землі, вірою у вічність світу і роду людського. І ці почуття вічні, як саме життя. Причини популярності інтимної лірики. Сосюри. Шкільний твір. У кожному вірші, навіть мініатюрі інтимної лірики поета звучить щось особливе: і величне, і щире, і ніжне, задушевне. Звучить те велике почуття, що вкладається в маленьке слово — люблю. "Вже. коли закінчилася Вітчизняна війна, нас запросили виступити в госпіталі, де лікувалися фронтовики. Поїхали ми втрьох:. Сосюра, О. Вишня і я. Була тепла рання осінь, і слухачі, на милицях, перемотані білими бинтами, влаштувалися великим напівколом на галявині в лісі. Вишня читав свою знамениту "Зенітку". Потім читав Сосюра. Злегка нахиливши голову, заклавши долоні за спину, він лагідним, співучим голосом почав переказувати, який він ніжний і тривожний, немов осіння земля, і як "вечір упав на коліна, руки простяг золоті", отам, де "холодом запахли трави", і як старенька мати "зняла з своїх дітей дукатики й хрести". І в цих суворих людей, що сиділи тут у лісі поранені і люто попечені вогнем. скупі сльози повзли по щоках, і стиснуті губи затаїли страждання. Голос поета якось дивно задзвенів, затремтів — і раптом обірвався. Сосюра прикрив обличчя рукою і сів. Настала тиша, якій не потрібні оплески. А потім люди на милицях збуджено загомоніли, обступили поета, обнімали його і просили читати ще й ще". Зразком інтимної лірики Сосюри є також славнозвісна поезія "Коли потяг у даль загуркоче. ", написана 1926 року. Згадки про зустрічі і розлуки — це хвилюючі сторінки життя кожної людини. Одну з таких сторінок розкриває Сосюра у цьому вірші. Кожному на віку доводилось щось подібне пережити. Ось чому поезія так припала до душі читачам. Це золотий спомин душі. Він дорогий ліричному героєві, як дорогі й рідні такі ж спогади тисячам юнаків, що розлучались із своїми коханими і йшли на боротьбу за всенародну справу. Особисте щастя неможливе без щастя всього народу — таку думку стверджує поет у вірші. У ліричній літературі "Білі акації будуть цвісти", як і в попередніх віршах, поет виявляє глибокі інтимні почуття до своєї подруги. Цвітіння акацій — чарівна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рідного краю. Ліричний герой вірша захоплюється красою життя. "Істинне тільки те, що прекрасне", — говорив О. Довженко. І Сосюра знаходить те прекрасне всюди: в пейзажах Батьківщини, у співах соловейка, у зустрічах з нареченою: Під впливом відомої народної пісні написана поезія "Васильки". Це невеличка, в дванадцять рядків мініатюра-роздум про вічну красу життя. Порівнюючи очі коханої з квітами, ліричний герой роздумує: У вірші нема суму, що таке недовговічне людське буття. Автор оптимістично, філософськи дивиться на прийдешнє, коли інший далекий поет, "сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас". Така діалектика життя. До останніх років. Сосюра залишався таким ніжним ліриком. Про це свідчить його вірш "нехай сивіє в мене волос", написаний в 1962 році. Ліричний герой віршів Володимира Сосюри — це полум'яний патріот, людина з глибокими і сильними почуттями, і саме це так приваблює до його творів молодь, саме тому так багато віршів Сосюри вивчають напам'ять і декламують не тільки на вечорах самодіяльності, але просто й так, у невеликій компанії.

твір що є взірцем інтимної лірики